Навчання як провідний чинник інтелектуального розвитку особистості

Стратегічне завдання виховання — забезпечити всебічний гармонійний розвиток особистості, що передбачає формування росте, формується покоління зі споживацькою філософією як у соціальному, так і в психологічному сенсі
Стратегічне завдання виховання — забезпечити всебічний гармонійний розвиток особистості, що передбачає формування в неї певних якостей відповідно до вимог морального" розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання, забезпечуючи при цьому інтегративні зв'язки і гармонію.
Розумове виховання передбачає розв'язання таких завдань: а) набуття знань, умінь і навичок; б) розвиток інтелектуальних здібностей особистості; в) формування наукового світогляду; г) оволодіння методами пізнавальної діяльності.
Традиційно серед цих завдань перше місце посідають завдання набуття знань, умінь і навичок. Проте це не зовсім так. Знання, які людина набуває у процесі навчання в освітньо-виховних закладах і шляхом самоосвіти, мають здатність "випадати", забуватися. Дослідження вчених показали, що з усієї суми знань, які передбачені для засвоєння в загальноосвітній школі впродовж 11—12 років, врешті-решт надбанням випускника залишається лише незначна її частина. Але цей факт не є фатальним. Одним із головних багатств людини є розвинений інтелект. І не лите окремої людини, але й суспільства загалом. Тому закономірно, що важливим завданням навчання є забезпечення розвитку в людини інтелектуальних здібностей.
Зосередження уваги суспільства лише на процесі накопичення великої кількості знань та умінь — небезпечна помилка. Головним недоліком усього попереднього періоду історичного розвитку є сцієнтистська парадигма пріоритетності знань і упослідженість до виховання. Вихід з такого становища — це зміна пріоритетів. Виховання, педагогіка мають стати абсолютною домінантою, а освіта, знання, наука, політика та всі галузі людської діяльності мають бути підпорядковані вихованню. Тоді виховання розв'яже величезне за значимістю і труднощами завдання — допомагати людині в становленні свідомості щодо служіння вищим цілям і обов'язку перед людством.
Виходячи з цієї закономірності, у процесі навчання треба передусім забезпечити передумови для примноження основного багатства людини — її інтелектуальних можливостей і високої душевної культури. Дихотомія розуму і душі, гармонія інтелекту і чуттєвості — єдино можливий шлях поступального розвитку людства.

Виховання особистості в колективі

Виховання особистості в колективі є вираженням певних закономірностей розвитку як самої особистості, так і суспільства загалом. Лише в колективних взаєминах створюються сприятливі умови для соціально-психічного розвитку. Відокремлення індивіда від інших людей, від соціального середовища — це створення соціально-психологічного вакууму, який стоїть на заваді розвитку окремої людини і певної спільноти. У такому вакуумі особистість не має ґрунту для соціального успадкування, а отже, і соціального розвитку.Українська народна педагогіка з акумулювала тисячолітній досвід народу щодо місця і ролі колективу у вихованні людини. У колективі вона вбачала живильне джерело всебічного розвитку особистості і передусім соціальну силу, що забезпечує формування її моральних цінностей. У народних прислів'ях знаходимо думки, які підтверджують колективістську психологію, ментальність українців (та й представників інших народів): "Громада — великий чоловік", "Де дружно, там і хлібно", "Добре там живеться, де гуртом сіється і жнеться", "Громада — це рада, що рішила — так і буде", "У товаристві лад — усяк тому рад" та ін.
Колектив — це соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють у напрямі досягнення визначеної мети і мають органи самоврядування. Виділяють дитячі колективи (первинні, загальношкільні, тимчасові), виробничі, громадські та ін. Сім'я — це теж колектив. Є певні закономірності розвитку колективу. Цей процес називають діалектикою розвитку, становлення і функціонування колективу.
У педагогіці теорія колективу і практика її реалізації розроблена А.С. Макаренком, який у "Педагогічній поемі" з пафосом писав: "Яка чудова, захоплююча діалектика! Вільний... колектив не здатний стояти на місці. Форма існування вільного людського колективу — рух вперед, форма смерті — зупинка"1.
В останні роки є спроби ревізувати концепцію колективу, яку розробив А.С. Макаренко. Робиться це з позиції екзистенціалізму, ситуативних політичних інтересів. Зрозуміло, що з погляду демократичної, толерантної педагогіки заслуговують на осуд випадки, коли певними політиками, заангажованими керівниками, педагогами колектив використовується як інструмент пригнічення особистості, спрямування її на дії та вияви за вигідними їм стандартами і сценаріями. Демократична педагогіка має відстоювати і розвивати такий колектив, який створює оптимальні умови для всебічного гармонійного розвитку особистості, який здатний захистити, підтримати кожного свого члена.
Таким чином, виховання особистості в колективі ґрунтується на закономірностях, які складалися в народі протягом століть. Спроби дискредитувати ідею колективу, його вплив на формування особистості ведуть до штучного вилучення із системи виховання важливого чинника розв'язання завдань усебічного гармонійного розвитку особистості. Принципи "парної" педагогіки ніколи не сприяли і не сприятимуть вихованню соціально зрілих громадян.

Моральне виховання дітей дошкільного віку

На всіх етапах розвитку суспільства мораль, як і право, політика, традиції, звичаї, табу, є важливим регулятором людської поведінки, людських відносин, а моральність (моральна практика) — одним із критеріїв оцінки чеснот людини.
Мораль (лат. moralis — моральний, від mos (moris) — звичай, воля, закон, властивість) — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, які регулюють поведінку людей; форма суспільної свідомості.
Поєднуючи в собі моральну свідомість, моральну практику, моральні відносини, мораль як складний феномен реалізується у реальному бутті людини, її повсякденній взаємодії з соціумом, з природою, аналітичному баченні себе, своїх помислів і дій. Щодо цього однаково важливі й усвідомлення норм і принципів загальнолюдської моралі та моралі середовища, в якому живе людина, і дотримання їх у повсякденній практиці, і послуговування ними в оцінці реалій суспільного буття, людських учинків, у тому числі своїх. Такі якості не передаються генетично, вони формуються в процесі соціалізації людини під впливом багатьох соціальних інститутів, передусім у процесі виховання і самовиховання.
З позицій гуманістичної свідомості основою особистості є її моральний розвиток, який виявляється у сповідуваній нею системі поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють її поведінку. Моральна особистість узгоджує свої дії з інтересами інших людей, керується у своїх помислах критеріями загальнолюдських цінностей, відповідає за свої вчинки не лише перед законом, людьми, а й перед власною совістю. Саме на таких вимірах моральності людського буття наголошує народна мудрість, надбаннями якої живиться етно-педагогіка. У ній втілені моральні імперативи (веління, настанови), критерії моральності, які проповідують доброту, чесність, щирість, вірність, любов, повагу до людей, відвагу, окреслюють обриси морального розвитку особистості.
Моральний розвиток — рівень засвоєння уявлень про моральні норми, сформованості моральних почуттів і моральної поведінки.
Становлення уявлень особистості про світ, стосунки людей, про себе починається у дошкільному дитинстві одночасно з розвитком почуттів і моральних якостей (гуманізму, колективізму, любові до батьків та ін.). Перші уроки моралі дитина засвоює у сім'ї, опановуючи з допомогою батьків норми порядності, доброти, працьовитості тощо. У процесі морального розвитку протягом дошкільного дитинства під впливом дорослих формується спрямованість особистості — система мотивів поведінки. С. Русова, вважаючи творення моральної особистості стрижнем усієї виховної роботи, стверджувала, що «моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя», а головним у цій роботі є «вироблення характеру».
Знання моральних норм є етапом морального удосконалення. Механізмом перетворення моральних норм на суб'єктивну моральність є моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, її суб'єктивне ставлення до себе, явищ суспільного буття, до інших людей. Певний тип поведінки набуває для індивіда значення й усвідомленості через почуття задоволення, радості або, навпаки, — сорому, дискомфорту. Завдяки моральним почуттям моральна свідомість і вчинки набувають морального смислу. Моральна свідомість поєднує у собі знання моральних норм, усвідомлення їх значення для особистості, яке здійснюється через моральні почуття. Значну роль при цьому відіграє воля, яка допомагає людині опановувати себе, дає їй внутрішню свободу і спонукає до морального вчинку.
Моральність людини є результатом засвоєння і внутрішнього прийняття нею норм моралі, які набувають регулюючої сили, зумовлюють її поведінку, ставлення до світу і себе. Виявляється вона у вільному свідомому виборі способу дій і здатності до моральної поведінки. За твердженням психологів, формування моральної поведінки відбувається у такій послідовності: життєва ситуація — морально-чуттєве переживання — моральне осмислення ситуації і мотивів поведінки — моральний вибір учинку — вольовий стимул — моральний учинок — моральна спрямованість поведінки — моральна якість.
Сформовані в дошкільному віці основи моральної спрямованості особистості значною мірою визначають подальше її життя, а виправити допущені батьками, педагогами помилки у моральному вихованні дітей важко або неможливо.
Моральне виховання — цілеспрямована взаємодія дорослого і дитини з метою формування моральних почуттів і якостей, засвоєння моральних норм і правил, розвитку моральних мотивів і навичок поведінки.
Зміст морального виховання підпорядкований вічним цінностям і конкретним потребам суспільства, які з плином часу змінюються. Засноване воно на принципах рівноцінності особистостей педагога і дитини, гуманістичності змісту і засобів виховання, довіри і поваги в процесі виховання, створення позитивної емоційної атмосфери, творчої взаємодії педагога і дитини.
Моральне виховання передбачає різноманітні впливи на думки, почуття, соціальну практику індивіда, його самовдосконалення. Цей процес поєднує в собі такі особливості:
— цілеспрямованість (полягає в чіткій окресленості мети педагогічних впливів);
— багатофакторність (передбачає враховування усіх чинників, які відіграють суттєву роль у процесі виховання);
— віддаленість у часі результатів роботи (виховання є тривалим процесом, результати якого не можуть бути досягнутими відразу);
— неперервність (полягає в систематичності взаємовпливів вихователя і вихованця);
— визначальна роль педагога (педагог має бути моральним взірцем для дитини);
— цілісність (передбачає внутрішню єдність усіх виховних засобів і впливів щодо формування моральної культури людини).
Моральне виховання з перших років життя дитини спрямоване на формування її моральної позиції, ціннісних орієнтирів, інтересів і потреб. Адже на цьому етапі закладаються основи морального розвитку особистості, розвиваються уявлення, почуття, звички, які спрямовують подальше її вдосконалення. Особливо значні зміни відбуваються у мотиваційній сфері дитини-дошкільника, що виявляються у розвитку моральних мотивів поведінки, а на етапі старшого дошкільного віку вони набувають супідрядності — підпорядкованості певній вищій меті. Тому неувага до морального виховання в дошкільному віці не може бути компенсована у подальші роки.
Моральне виховання тісно пов'язане з моральним розвитком, оскільки взаємодія між педагогічними впливами і розвитком особистості відбувається через сприймання, усвідомлення, оцінку й перевірку досвідом моральних вимог.
Дошкільне дитинство є початковим періодом становлення особистості, коли формуються основи характеру, ставлення до навколишнього світу, людей, до себе, засвоюються моральні норми поведінки, важливі для особистісного розвитку якості психіки. Однією з перших моральних потреб є потреба у спілкуванні. Задовольняється вона у процесі взаємодії з дорослими, які добирають педагогічне доцільні зміст і засоби спілкування. У ньому дитина здобуває перший досвід моральної поведінки. Це аж ніяк не означає, що дорослий формує її за власним задумом чи зразком. Дитина розвивається лише тоді, коли сама активно діє. Мистецтво вихователя виявляється у пробудженні і спрямуванні її активності на самовиховання.
Пластичність нервової системи дошкільника є передумовою його високої емоційної активності. Навколишні предмети і явища завжди викликають у нього певні емоції. Тому незабутність перших вражень забезпечується не стільки глибиною їх усвідомлення, скільки силою емоційного впливу. У цьому віці динамічно розвивається як характер, так і способи вияву емоцій. У найменших дітей виникає такий настрій, як і в людей, з якими вони спілкуються: дитина неначе «заражається» від них. Високий рівень розвитку емпатії (здатності до співпереживання) є результатом розуміння дитиною емоційного стану іншої людини. Цей стан вона не просто «копіює», а сприймає душею. Така форма вияву почуттів зумовлена потребою у підтримці з боку іншої людини, в її допомозі, а тому має моральний зміст.